Останній документ, що згадує М'ястківку в XVII ст. — список маєтків Конецпольського, складений у 1676–1679 рр. Потім — тиша. Жоден реєстр, жоден привілей, жоден лист. Є згадка про напис 1708 р. на Євангелії Зеленського — але відома лише з пізнішого переказу, без фото оригіналу. Перший верифікований документ після 1679 р. — протокол допиту в Барському замковому уряді, вересень 1732 року. І ця кримінальна справа розповідає про М'ястківку більше, ніж усі попередні джерела разом.

Ця стаття — про XVIII століття: від Карловицького миру (1699) до останньої згадки в Архіві Юго-Західної Росії (1789). Про шлях Шпаковий, корчму, сотника-кришувальника, єврейський кагал і нових хазяїв — Любомирських. Про те, як прикордонна фортеця стала торговим містечком.

Між двома епохами

Нагадаємо, де ми зупинились. У 1682 р. бездітний Станіслав Самуїл Конецпольський передав маєтки двоюрідному братові Яну Олександру. У 1699 р. Карловицький мир повернув Брацлавщину до Речі Посполитої. У 1719 р. Ян Олександр — останній чоловік роду — помер бездітним. На похороні розбили герби.

Але М'ястківка не була «пусткою». Нитка Зеленських, яку ми тягнемо від Реєстру 1649 р., — не обірвалась. Дмитро Зеленський, син сотника Михайла, став полковником лубенським, свояком і соратником гетьмана Мазепи. І М'ястківка була пов'язана з ним. «Топографічний опис Подільської губернії кінця XVIII ст.» (вид. Легун Ю., Вінниця, 2017; є відомості про доповнене видання 2025 р.) фіксує, що у 1708 р. Дмитро Зеленський перебудував у камені церкву Благовіщення Пресвятої Богородиці — ту саму, що стоїть у Городківці й досі: «кам'яна, не дуже велика, дуже стара... Побудована його величністю Війська Запорізького полковником лубенським Дмитром Зеленським у 1708 році, в ім'я Благовіщення Владичиці нашої і Богородиці церква». Дерев'яна церква на цьому місці існувала щонайменше з 1654 р. (Павло Алеппський), але горіла від татарських набігів (Сецинський: 7 спалень).

На полях напрестольного Євангелія (друкарня Києво-Печерської Лаври, грудень 1697 р.), подарованого з нагоди освячення, — маргінальний запис: «Євангелія... коштом його милості Пана Дмитра Зеленського... полковника Лубенського дана є в місто М'ястківку його маєтності до храму Благовіщення Пресвятої Богородиці року 1708».

Після Полтави (1709) Дмитро Зеленський здався царським військам. На допиті заперечував знання про шведський союз — не повірили. У 1711 р. засланий до Сибіру, де помер у злиднях. З ним обірвалась козацька влада над М'ястківкою. Містечко переходить до Любомирських. Перший з них — Єжи-Олександр Любомирський (1666–1735), сандомирський воєвода, який набув частину маєтків Конецпольських від їхнього бічного родича Леонарта (~1713). Геленіуш (Pamiątki polskie, 1882) датує набуття 1724 р.; у 1744 р. Люблінський трибунал підтвердив власність проти претензій Халаїмів. Архівний документ 1746 р. (ЦДІАК, ф. 236, оп. 1, спр. 15 — «Specifakacya dóbr klucza Lubomirskich») фіксує М'ястківку серед маєтків двох синів Єжи-Олександра: Станіслава (1704–1793, підстолій коронний) і Юзефа (1704–1755, підстолій великий литовський, бездітний — після смерті все перейшло братові).

Heleniusz (Iwanowski), Pamiątki polskie, T. 1 (1882), с. 332–333 «Roku 1724, dobra Koniecpolskich nabyli Lubomirscy» — маєтки Конецпольських набуті Любомирськими у 1724 р. Декрет трибунальський 1744 р. проти претензій Халаїмів.

Heleniusz (Iwanowski E.), Pamiątki polskie, T. 1, Kraków, 1882

Але чи це саме наша М'ястківка? Так. У 1751 р. повний титул Юзефа Любомирського включає М'ястківку напряму:

«Hrabia na Wiśniczu i Jarosławiu... Krasnem, Miastkówce, Tomaszpolu, Raszkowie, Sawraniu...»

Rawita-Gawroński, Studya i szkice historyczne, seria 1, Lwów, 1903, с. 61

Rawita-Gawroński (1903), с. 61 М'ястківка (Miastkówce) у повному титулі Юзефа Любомирського (1751 р.) — поруч із Красним, Томашполем, Рашковом, Савранню.

Rawita-Gawroński F., Studya i szkice historyczne, seria 1, Lwów, 1903

А Ролле (Zameczki podolskie, 1880) перелічує М'ястківку серед дев'яти містечок влості Красненської — головної латифундії Любомирських: Буша, Рашків, Юзефгрод, Саврань, Чечельник, Цекинівка, Крута, М'ястківка, Рибниця, Томашпіль — 7 ключів, 3 повіти.

Rolle, Zameczki podolskie, т. 3 (1880), с. 282 М'ястківка у переліку містечок влості Красненської Любомирських.

Rolle J.A., Zameczki podolskie, т. 3, Kraków, 1880

Три незалежних джерела (Геленіуш, Равіта-Ґавронський, Ролле) підтверджують: М'ястківка — у складі маєтків Любомирських, як частина Красненського ключа. Але усі ці свідчення — про власників. Про саме містечко — тиша. Аж до вересня 1732 р., коли у Барському замковому уряді записали зізнання затриманого злочинця.

Зізнання Костя Марченка

Вересень 1732 р. Барський замковий уряд допитує Костя Марченка — молодого кушніра з Калуша. Він обвинувачується в серії крадіжок і вбивств. Костя зізнається. І його зізнання побіжно фіксує живе містечко: корчму, сотника, ярмарок, торговий шлях, мову і навіть ціни.

АЮЗР, ч. III, т. 3, с. 38–39 Протокол допиту Костя Марченка, вересень 1732 р. Барський замковий уряд. Оригінал: Вінницькі ґродські книги, арк. 4727–4730.

Архивъ Юго-Западной Россіи, ч. III, т. 3 «Акты о гайдамакахъ», 1876

Хто такий Костя

Перше, що фіксує протокол, — біографія обвинуваченого:

«Kost' Marchenko syn, z Kalusza, mający lat 30, w szkołach greckich w mieście rodzinnym lat 6, a szkół łacińskich w Szarogrodzie z xięży Dominikanow lat dwie, potym u kuśnierza w Kaluszu lat 3.»

АЮЗР, ч. III, т. 3, с. 38

Тридцять років. Шість років грецьких шкіл у Калуші, два роки латинських шкіл при домініканцях у Шаргороді, три роки учнем у кушніра. Вісім років освіти — для сина ремісника на Поділлі початку XVIII ст. це вражаюче. Грецькі та латинські школи доступні не лише шляхті, але й міщанам.

Освічений кушнір, одружений, з майстернею — і все одно скотився на злочинну стежку. Протокол фіксує момент: після визвольних (гулянки з нагоди закінчення учнівства) Костя пропився дощенту — «żem gorzały został», «що я горілки став» (= залишився ні з чим). Вийшов у місто «na poprawkę» — похмелитися. Біля колоди зустрів Якима з Серебрії. Виявилось — знайомий через тітку, що вийшла за серебрійського війта Уласа. Яким умовив: «jedź ze mną, ja cię zawiodę» — «їдь зо мною, я тебе заведу». Куди, навіщо — протокол не уточнює, і Костя, схоже, не питав. Далі — ланцюжок, що почався з крадених коней і закінчився подвійним вбивством.

«За місто виїхавши»

«Ztamtąd pojechali do Miastkowki y, za miasto wyjechawszy, Jakim schodził do sotnika, a Kost' przy wozie został; powróciwszy się Jakim, przyniósł chlib z sobą y mówił: «że trzeba jechać na..... do Krutych».»

АЮЗР, ч. III, т. 3, с. 38

Переклад: «Звідтіля поїхали до М'ястківки і, за місто виїхавши, Яким сходив до сотника, а Костя при возі залишився; повернувшись, Яким приніс хліб з собою і казав: "що треба їхати на..... до Крутих".»

Сотник

Але сотник М'ястківки — не просто адміністратор. На зворотному шляху з ярмарку в Крутих Яким хвалиться перед Костею:

«Chlubił się Jakim przed Kostiem: «że mam pistolet od sotnika niezawodny, choć y w wodę umoczyć. Wrah by ioho bat'ka wbyw, chot' ty koni krady, to ważko ich zbuty, ałe kołyb sia myni iakij żydok trapyw, zaraz bym ioho zastreływ; najłuczsze myni do sotnyka, to toy w bidu ne uważyt, ałe szcze wyjme.»

АЮЗР, ч. III, т. 3, с. 39

Переклад: «Хвалився Яким перед Костею: «що маю пістолет від сотника незавідний, хоч і в воду вмочити. Враг би його батька вбив, хоч ти коні кради, то важко їх збути, але коли б ся мені який жидок трапив, зразу б його застрелив; найліпше мені до сотника, то той в біду не вважить, але ще вийме.»»

«Буде й тобі теє, вражий синуле»

Другий візит до М'ястківки. Яким і Костя їдуть від Кодими разом з єврейськими купцями, які гонять воза з воском і шкурами. На підході до М'ястківки дороги розходяться:

«Żydzi pojechali do Kodymy, a wspomnieni pojechali gostińcem Szpakowym ku Miastkówce, gdzie w takowey karczmie Jakim ukradłszy siekirę, wraz z swoią podał Kostiowi, a za tą karczmą w polu nocowali.»

АЮЗР, ч. III, т. 3, с. 39

«Гостинцем Шпаковим до М'ястківки» — торговий шлях має власну назву. У корчмі Яким краде сокиру, разом зі своєю передає Костеві. За корчмою — ніч у полі. А потім дороги знову сходяться:

«Znowu popasali pod Haraczkowką, y tam obnocowali w czaharach, wraz z żydami, którzy nagnali wspomnionych: Jakima y Kostia. Na popasie żydzi, przyniosłszy siana, posłali się na wozie, y tam zasnęli.»

АЮЗР, ч. III, т. 3, с. 39

Під Горачківкою, в чагарях, євреї наздогнали Якима і Костя. Постелили сіно на возі. Заснули.

«Jakim poszedł, wziowszy siekirę [...] strzelił w piersi, aż koszula się zajęła na starszym żydzie Herszku; któren, zwaliwszy się z wozu, upadł, a leżącego na ziemi, siekirą w łeb bijąc, zabił.»

АЮЗР, ч. III, т. 3, с. 39

Яким пішов, узявши сокиру. Стрілив у груди — з того самого пістолета «від сотника незавідного» — аж сорочка зайнялась на старшому єврею Гершку. Той звалився з воза. Лежачого на землі — сокирою в лоб б'ючи, забив.

Залишався другий купець — на возі:

«Wrociwszy się Jakim do wozu, pyta się Kostia: «gdzie drugi żyd?» Odpowiedział Kost': «na wozie». A żyd, siedzący na wozie, pytał się Jakima, gdzie drugi żyd? Jakim odpowiedział: «bude y tobi teje, wrażyj synule» — y w tym, rzuciwszy na ziemię, siekirą w głowę ugodziłszy, zabił.»

АЮЗР, ч. III, т. 3, с. 39

«Буде й тобі теє, вражий синуле» — Яким відповідає другому купцеві українською, записаною польською фонетикою, і вбиває його сокирою. Це рідкісний запис живої розмовної української мови, зафіксований у кримінальному протоколі 1732 р.

Після вбивства: здобич — воск, 30 шкур, кінь. І тієї ж ночі — третій візит до М'ястківки:

«Ztąd przez Miastkowkę przejechali y jechali przez całe noc; za Miastkowko tey samey nocy ukradli parę koni: jedne gniade, obie klaczy, a te, z wozu wyprzęgłszy: jednego po zabitych żydach, a drugiego karego porzucili na tłokę.»

АЮЗР, ч. III, т. 3, с. 39

«Звідти через М'ястківку проїхали і їхали цілу ніч; за М'ястківкою тієї ж ночі вкрали пару коней» — двох гнідих кобил, а зайвих коней «покинули на толоку» (общинне пасовисько). Навіть серед ночі після подвійного вбивства злочинці повертаються сюди — місто їм знайоме, тут є що красти, тут є куди тікати.

Кушнірі видають

Далі — розбіглись. Яким поїхав до Григорівки, до зятя — сховати здобич. Костя чекав біля річки в Серебрії, не дочекався — і рушив сам, з усім возом, назад до Калуша, до шваґра Лук'яна. Там залишив віз — і пішов у місто.

Костя заходить до корчми «на підпиток з кушнірами» — випити з колишніми колегами по цеху — і зізнається, що має крадені речі. Кушніри доносять владі. Арешт. Конфіскація: 39 злотих 15 грошів.

«Poszedł do miasta na podpitek z kuśnierzami y przyznał się, że kradzione mam rzeczy; y tak dano do zwierzchności znać y w areszt wzięto.»

АЮЗР, ч. III, т. 3, с. 39

Маршрут і географія справи

Тепер, коли ми пройшли всю історію крок за кроком, подивімось на неї зверху. Один протокол допиту — і М'ястківка з'являється тричі: сотник, корчма, крадіжка коней. Три візити до одного містечка за один «рейд» — це не випадковість, а базова точка мережі.

Шлях Шпаковий

«Гостинець Шпаковий до М'ястківки» — ця фраза з допиту 1732 р. виявилася ключем до ширшої картини. М'ястківка стояла не просто «біля дороги» — вона стояла на одному з головних чумацьких трактів Побережжя.

Воєнно-статистичний огляд Подільської губернії (1849), с. 59 «Самый главный есть, такъ называемый, Шпаковъ шляхъ. Мѣстечко Красное есть средоточный пунктъ...»

Военно-стат. обозрѣніе Подольской губерніи, 1849

Чотири незалежних джерела фіксують цей шлях:

«Szlak Szpakowy zaczynał się w okolicy Lipowca, ciągnął się na Bracław, Krasne, Berszadę, Krute, Miastkowkę [...] do Bałty, ztąd zaś do Olwiopola i nareszcie u przeprawy Nikityna ginął zupełnie. Mylili się więc Skalkowski utożsamiając tenże szlak z Czarnym, który zupełnie inny zachowywał kierunek.»

Słownik Geograficzny, т. XII, с. 783

Шлях Шпаковий — не Чорний і не Кучманський. Словник прямо спростовує Скальковського, який ототожнював Шпаковий з Чорним. Чорний ішов вододілом Дніпро–Буг, Кучманський — Буг–Дністер. Шпаковий — окремий маршрут, ймовірно місцеве відгалуження, але зі своєю назвою, своєю етимологією (від ватажка Шпака) і своєю функцією.

Mappa Geograficzna Województwa Bracławskiego (1790) Географічна карта Брацлавського воєводства, перерисована 1790 р. за старанням Пьотра Полонського, комісара Комісії цивільно-військової.

Масштаб: 10 миль німецьких / 8 миль вільних українських

Фрагмент: регіон Шпакового шляху Рашків, Кодима, Дубоссари та населені пункти вздовж тракту від Дністра.

Mappa Geogr. Woj. Bracławskiego, 1790 (фрагмент)

Воєнно-статистичний огляд Подільської губернії (1849) Опис дороги від Косниці до М'ястківки: «безперервне дефіле між ярами».

Вовнно-стат. обозр. Подольской губ., 1849

А ось як виглядала дорога до М'ястківки з боку Дністра:

«Отъ Косницы до Мятковкіи дорога проложена между ручьями Косницею и Марковною, текущими въ глубокихъ оврагахъ, такъ что составляетъ собою непрерывную дефилею, между вѣтвями овраговъ, стремящихся въ обѣ рѣки.»

Воєнно-статистичний огляд Подільської губернії, 1849

Дефіле — вузький прохід між двома перешкодами. Дорога від Дністра до М'ястківки пролягала між глибокими ярами річок Косниці та Марківки. Той самий рельєф, що робив М'ястківку «крЪпкою» у 1674 р. (коли орда не могла її взяти), у XVIII–XIX ст. працював як торговий коридор: єдиний зручний маршрут від дністровської переправи вглиб Побережжя.

Нові хазяї

Ми вже бачили, як М'ястківка змінила власників: Любомирські набули маєтки Конецпольських у 1724 р., трибунал 1744 р. підтвердив їхню власність, а у 1751 р. М'ястківка значилася у титулі Юзефа Любомирського. Але що саме нові власники зробили з містечком?

Костел: 1747 чи 1785?

Одне з перших свідчень присутності нових власників — католицький костел. Але джерела суперечать одне одному.

Суперечність вирішує схематизм 1831 р. (наукове видання Щепаняка, серія Textus et Studia; архівні справи DAChmO, ф. 685, оп. 4, спр. 23). Він однозначний: мурований костел зі скарбницею і закристією, з цегли на кам'яних фундаментах, збудований у 1747 р. коштом князя Юзефа Любомирського (не Станіслава!). Того ж року фундатор заклав фундуш 800 злотих на утримання пробоща.

Схематизм Кам'янецької єпархії 1831 р. (вид. Щепаняк, Textus et Studia), с. 79–80. Запис про М'ястківку: мурований костел 1747 р., фундатор кн. Юзеф Любомирський, ремонт 1785 р. (Бєльський + Ярошинський), парафія з 1808 р.

DAChmO, ф. 685, оп. 4, спр. 23, к. 273–273v, 275

1785 р. — ремонт, а не будівництво. Коштом Антонія Бєльського та Миколая Ярошинського, столника вінницького. Бєльський додатково заклав 1600 злотих на утримання двох вікаріїв. Парафію формально еригували лише у 1808 р., а консекрував єпископ Францішек Борґіаш Мацкевич аж у 1841 р.

Марчинський, том III (1823), с. 199–200 «Miastkówka, za przywileiem rzeczypospolitey polskiey założona przy końcu wieku XVI...» Перший розгорнутий опис М'ястківки.

Marczyński W. Statystyczne... opisanie gubernii podolskiey. T. III. Wilno, 1823

Єврейська М'ястківка

Кримінальна справа 1732 р. побіжно фіксує присутність євреїв: купці з воском і шкурами, спільна подорож від Кодими, торгові зв'язки між єврейськими і нєєврейськими мешканцями. Але справжній масштаб єврейської М'ястківки відкривають чотири послідовних переписи 1765–1791 рр.

У 1765 р. М'ястківка з 604 єврейськими душами посідала четверте місце у Брацлавському воєводстві — після Йозефгрода/Балти (756), Гранова (662) і Браїлова (642). Для порівняння: Немирів — 602, Тульчин — 546, Вінниця — 465. М'ястківка була більшою за Вінницю.

Кагальний округ М'ястківки об'єднував 25–30 населених пунктів: Забокрич, Яланець, Христище, Вербка, Соколівка, Писчанка, Левків, Чоботарка, Шарапанівка, Висока Гробля, Горачківка, Вільшанка, Дмитрашківка... Знайомі назви — усі ці села ми вже бачили в документах XVII ст.

Переписи фіксують і конкретних людей. Рабин — Маорко Гельсковіч, квартальний (обраний представник) — Нота Хаймович, школьник (завгосп синагоги) — Ґдуль Іцкович. Ревізор (державний інспектор) — Казимир Мислинський, Томашпольський ревізор.

Гайдамаччина

Допит Марченка 1732 р. — не ізольована кримінальна справа. Він опублікований у томі АЮЗР під назвою «Акты о гайдамакахъ». М'ястківка стоїть у самому серці регіону, який породив гайдамацький рух.

Сімашкевич (1872) прямо називає район Юзефгрод (= Марківка) — Балта одним із двох головних осередків формування гайдамацьких загонів на Поділлі: «уходили в окрестныя степи Юзефгрода и Балты и здесь составляли разбойничьи шайки под именем „харцизов“ или „гайдамак“». Юзефгрод — це перейменована Марківка, та сама річка, на якій стоїть М'ястківка. Балта — за 30 км на південь.

Червень 1734 — повстання полковника Верлана (волоха зі Шлезії). Тисяча бійців зібрана з Рашківського ключа, Марківки (маєтки Четвертинських), Кісниці. Табір стає під селом Попелюхи — парафія М'ястківки. Звідти розсилаються загони: 12 кінних на грабунок, 50 кінних проти козаків Шаргородщини. Серед присяжних — Кифа, ротмістр з Марківки (маєток кн. Четвертинського), поручник з Рашкова, сотник із Комаргорода.

1738 — Kurjer Polski повідомляє: гайдамаки «Raszków i Granów ze wszystkim wyrabować y wielu żydów wykłuć» — Рашків і Гранів пограбовано дощенту, багатьох євреїв заколото. Рашків — сусідній ключ Любомирських, ~25 км від М'ястківки.

1765 — удар по власнику. Красне — адміністративний центр того ж ключа Любомирських, що й М'ястківка (хоч і далеко, ~60 км на пн-зх) — повністю знищене гайдамаками: замок і містечко зрівняні з землею, попри наявність чисельної міліції. Красненський ключ — єдина адміністративна структура, що зв'язувала М'ястківку, Рашків, Чечельник, Саврань. Коли центр ключа впав, периферія залишилась без захисту.

1768 — Коліївщина. Максим Залізняк і Іван Гонта піднімають найбільше повстання XVIII ст. Різанина в Умані. Батюшков перелічує міста, що «горіли у вогні і були залиті кров'ю євреїв і поляків»: Брацлав, Вінниця, Могилів, Бар, Немирів, Саврань. Сотник Шило веде загін на Балту, вирізує всіх євреїв і вступає в бій з турками за Кодимою. Після придушення військовий трибунал засідає у Могилеві-Подільському — за 90 км від М'ястківки.

Прямого опису подій 1768 р. у самій М'ястківці ми не знайшли. Але «100 єврейських містечок» прямо каже: єврейська громада М'ястківки постраждала від гайдамацьких банд. А в Ольгопільському повіті, куди входила М'ястківка, досі зберігаються топоніми: Гайдамацька долина і Гайдамацький колодязь (с. Флюрина), Гайдамацькі могили (Четвертинівка).

«З-за М'ястківки, з Горачківки»

1789 рік. Через 21 рік після Коліївщини. Порядкова комісія Подольського воєводства розслідує чутки про новий антишляхетський бунт. Православний священик Павло Котельський, парох Ланцкороні, попереджає селян на сповіді: «не ночуй у дворі... бо в ці часи будуть різати ляхів і євреїв». Поручик Маршицький доносить комісії. Серія допитів.

Серед допитаних — Іван, Федки Рипенки син. Він працює наймитом у ксьондза-пароха у Воробіївці. А походить —

«Iwan Fedka Rypenka syn z za Miaskowki z Horaczkowki, w Worobijowce u xiędza parocha teyże wsi służący rok [...] zeznał: iż ja, będąc pijanym, możem mówił te słowa, ktore na mnie włożyli żydzi, że w żydowskiey y lackiey krwi broczyć będziemy у one pić, ale tego nie pamiętam.»

АЮЗР, ч. III, т. 5, с. 562, документ CCXCVII

«З-за М'ястківки, з Горачківки» — М'ястківка як головний орієнтир для навколишніх сіл. Та сама формула, що й у 1654 р. (Кріп'якевич: «до м. М'ястківки належали м-ка Горячківське і Вільшанка»). Через 135 років Горачківка все ще визначається «через М'ястківку».

А от Іванове зізнання — дзеркало кримінальної справи 1732 р. Знову М'ястківка як географічний вузол. Знову побутова мова:

«Że welyка bude bida, bo lachiw у żydiw rizaty budut.»

АЮЗР, ч. III, т. 5, с. 562–563 (показання іншого свідка)

«Що велика буде біда, бо ляхів і жидів різати будуть» — жива розмовна українська 1789 р., записана польською фонетикою. Порівняйте з 1732 р.: «bude y tobi teje, wrażyj synule». Два зрізи однієї мови з інтервалом у 57 років.

Що бачить Марчинський

~1823 рік. Вавжинець Марчинський, автор статистичного опису Подільської губернії, залишає перший розгорнутий опис М'ястківки:

«Miastkówka, za przywileiem rzeczypospolitey polskiey założona przy końcu wieku XVI, leży nad Szumiłówką do Dniestru płynącą, porządnie z drzewa zabudowana, należała dawniey do Xiążąt Lubomirskich i Bielskich. Kościół parafiialny murowany z cegły, założony 1785 r. przez Bielskiego. Jest tu kamień wapienny, ciosowy, murowy, młyński i na brusy oraz toczydła sposobny.»

Marczyński W. Statystyczne... opisanie gubernii podolskiey. T. III. Wilno, 1823. С. 200

Переклад: М'ястківка, за привілеєм Речі Посполитої заснована наприкінці XVI ст., лежить над Шумілівкою, що впадає до Дністра, акуратно з дерева забудована. Належала давніше Князям Любомирським та Бєльським. Костел парафіяльний мурований з цегли. Є камінь вапняний, тесаний, млиновий.

Зверніть увагу: Марчинський пише «należała dawniey» — належала давніше. У 1823 р. Любомирські та Бєльські вже не володіють М'ястківкою. Але на кінець XVIII ст. містечко — вже у Бєльських. Ролле (Zameczki podolskie, т. 3) розповідає як. Воєвода київський Любомирський був «niespełna rozumu» (психічно хворий). За Пжеждзєцьким — програв маєтки в карти:

«Fortunę taką, królestwo rzec można, przegrał on w karty Józefowi Sosnowskiemu, pisarzowi w. litewskiemu.»

Rolle, Zameczki podolskie, т. 3, с. 281 (за: Przeździecki, т. II, с. 55)

Rolle, Zameczki podolskie, т. 3 (1880), с. 281–282 «Przegrał on w karty Józefowi Sosnowskiemu» — втрата маєтків Любомирським. Версія Бартошевича: купівля за безцінь у психічно хворого князя (1768), шлюб дочки Соснівського Людвіки з кн. Юзефом Любомирським, повернення маєтків у посазі.

Rolle J.A., Zameczki podolskie, т. 3, Kraków, 1880

Але Бартошевич подає іншу версію: Соснівський зблизився з дружиною князя і в 1768 р. у Львові купив Шаргородщину за безцінь у хворого. Дружина вкрала боргову розписку і віддала Соснівському. Сини подали до суду; сейм 1775 р. розглянув справу. Компроміс: молодша дочка Соснівського Людвіка вийшла заміж за сина підстолія кн. Юзефа Любомирського і отримала Шаргородщину у посаг — маєтки повернулися до Любомирських через шлюб (Rolle, т. 3, с. 282–283).

Але ця «санта-барбара» стосується Шаргородщини. М'ястківський ключ — частина Красненської влості, і мав іншу долю. У 1766 р. Любомирський продав Красне з 9 селами Миколаю Пясковському, старості таращанському (ЕСУ, ст. «Красне»). М'ястківка в цей продаж не входила — її, найімовірніше, продали окремо, напряму Ярошинським, десь між 1766 і 1785 рр.

Хто такий Антоній Бєльський? Генеалогія відповідає: Antoni Bielski herbu Jelita (~1720–28.II.1789, Пеняки) — ловчий надвірний коронний (з 1750), староста червоноґродський, австрійський граф (1778), кавалер ордена Білого Орла (1782). Головна резиденція — Пеняки (суч. Бродівський р-н, Львівщина). Дружина — Текля з Калиновських, донька Людвіка Калиновського, старости вінницького (Boniecki, Herbarz Polski, стаття «Kalinowski»: «Teklę, za Antonim Bielskim, łowczym nadwornym koronnym», Gr. Lwows. 1762; PSB, т. II, с. 60).

Марчинський (1823) підтверджує: М'ястківка «należała dawniey do Xiążąt Lubomirskich i Bielskich». Схематизм 1831 р.: костел «odnowiono w 1785 r. z funduszy Antoniego Bielskiego oraz Mikołaja Jaroszyńskiego» — відновлено коштом обох. Бєльський також заклав 1600 зл. на вікаріїв.

У 1785 р. Бєльський (Антоній) і Миколай Ярошинський зафіксовані як співфундатори відновлення костелу (схематизм 1831; DAChmO, ф. 685, оп. 4, спр. 23).

А вже у 1791 р. Крайова табуля у Львові (ЦДІАЛ, ф. 166, оп. 13, спр. 360) фіксує Ярошинського Миколая як єдиного власника М'ястківки. Тобто Бєльські володіли містечком зовсім недовго — кілька років, може й менше десятиліття. Миколай Ярошинський — депутат Великого Сейму (1790) від Брацлавського воєводства, кавалер ордена Білого Орла — помер у М'ястківці 2 жовтня 1805 р. (sejm-wielki.pl). Його син Ян (1783–1842) — той самий маршалок Ольгопольського повіту, якого зафіксує Марчинський у 1823 р.

Від 25 димів (1664) до 604 єврейських душ (1765) — і це лише єврейське населення, без православних і католиків. Від «слободи» до «міста» з сотником, кагалом, мурованим костелом і торговим шляхом. Вже не прикордонна фортеця — торгове містечко на чумацькому шляху.

Століття підсумків

XVIII століття — це століття, коли М'ястківка перестала бути фортецею і стала містечком. Кучманський шлях більше не несе орду — по ньому йдуть чумацькі каравани. Кам'яний брід — не плацдарм, а переправа для торговців. Сотник — не командир гарнізону, а посередник (і не завжди чесний). Корчма — не просто шинок, а вузол інфраструктури на шляху від Дністра до Балти.

Але XVIII ст. — це і століття крові. Гайдамацькі повстання 1734, 1750, 1768 рр. прокотилися Побережжям хвилями антиєврейського і антипольського насильства. Красне — центр того ж ключа Любомирських — зрівняне з землею (1765). Сотник Шило вирізав євреїв у Балті (1768). Коліївщина Залізняка і Гонти стала катастрофою для десятків містечок. Єврейська громада М'ястківки зменшилася на чверть, а в 1797 р. була змушена взяти у костелу кредит в 1200 злотих, який виплачувала 60 років.

Рід Конецпольських вигас, але їхнє містечко живе. Любомирські будують костел. Бєльський — замінює його на мурований. Жоден з них не запам'ятається так, як Станіслав Конецпольський, що заснував М'ястківку «для оборони Королівства», або сотник Зеленський, що тримав її під ордою. Але саме вони — Любомирські, Бєльські, Ярошинські, рабін Маорко Гельсковіч, квартальний Нота Хаймович і навіть злочинець Костя Марченко — зробили М'ястківку містечком, а не пам'ятником зниклої фортеці.

А от два голоси пережили всіх: Якимове «буде й тобі теє, вражий синуле» (1732) і селянське «що велика буде біда, бо ляхів і жидів різати будуть» (1789). Жива мова Побережжя — записана чужою рукою в протоколах допитів. Інших записів української мови, пов'язаних з нашим поселенням, за XVIII ст. ми не знайшли.